Спогади учасників Майдану про 18-20 лютого

Вибірка зі спогадів учасників Майдану про те, як 18-20 лютого 2014 року відбувалися події в областях України.

Василь СУХОВ, Дніпро

Ми отримали, як то кажуть, народним телеграфом звістку, що у Гвардійському відправляється ешелон із 25-ю бригадою, яка мала їхати на Київ, щоб 18–19 лютого підсилити правоохоронні органи. Ми підняли на ноги Автомайдан, і всі, хто міг, запакувалися в машини, по чотири, по п’ять, і поїхали туди. Із Сестринської сотні навіть були, загалом дуже багато людей. Лягли на рейки, знайшли дуже великі дерева, поклали перед локомотивом, і так перешкодили руху поїзда.

Дивно, але нас ніхто не залякував. До нас не приїжджали ані з міліції, ані з прокуратури. Очевидно, вже і в них були вагання, бо ситуація на той момент дуже напруженою стала.

У нас відбулися перемовини з командирами бригади. Військові також не хотіли діяти брутально. Вони підігнали машини. Це було дуже довго — поки їх усіх повантажили і вони поїхали. А ми машиною їх супроводжували аж до самих воріт Гвардійського, поки вони їх не зачинили.

Василь КЛЮБА, Бердичів

Після подій у Маріїнському парку ми спустилися на Майдан, бо нам уже час було їхати додому. По дорозі я подзвонив своїм побратимам від організації. Розказав їм про події в Києві, і було прийнято рішення організовувати вже щось на місцях. Тому що в Києві, на одному Майдані, нічого не буде зроблено.

Коли я приїхав у Бердичів, буквально через годину ми вже зустрілися на центральній площі міста. Нас тоді, щоправда, зібралося чоловік до 100. Ми чекали, що люди підійдуть, але вирішили зробити марш по Бердичеву, обійшли майже всі центральні вулиці. І коли повернулися, нас уже там була не сотня, а більше тисячі. Підключився Автомайдан, сигналили, люди виходили зі своїх будинків з плакатами, з різними гаслами, з прапорами. Вони до нас доєднувалися.

Барикадні бої 18 лютого 2014 року на столичному Майдані (фото М. Чернова)

Олена ГОРОБЕЦЬ, Кропивницький

18 лютого складалося враження, що Майдан виснажується, що вже велелюдного зібрання не буде. У Кіровограді на той день навіть не було заплановано власного мітингу, а тоді…. Тоді в режимі реального часу ми дивились, як у Києві розстрілюють людей, і були просто паралізовані. Здавалося, що настав кінець світу. Ми ледве допрацювали до кінця робочого дня і одразу поїхали на площу. Людей було небагато. Ми трусилися чи то від холоду, чи від жаху і плакали. Спонтанно обіймалися, щоб утішити одне одного.

У ті найстрашніші дні я залишилася вдома з дитиною, мій чоловік Сергій мені їхати заборонив, їздив у Київ сам. Возив медикаменти, забирав і відвозив людей. Усю ніч у дорозі — зранку на роботу. І так кілька днів поспіль. Я клала дитину спати і цілу ніч сиділа на телефоні, оновлюючи стрічку новин у Фейсбуці, стежачи за стрімами.

Було багато інформації про блокпости, які не пропускали машини і автобуси, тож вони їхали якимись польовими дорогами, машина по вікна була у болоті. Розповідав, що приїхав туди з такими інтелігентними чоловіками, а вертався з прокуреними, у касках, з дубинами і в брониках бійцями…

Тимур КНИШ, Запоріжжя

Коли 18 лютого почалися масові розстріли, люди з політичним і життєвим досвідом уже розуміли, що можуть початися дуже серйозні для України речі.

Ми відправляли резерви у Київ на Майдан. Я збирався теж туди їхати, але мені сказали залишитися, тому що на місці теж треба комусь керувати. Ситуація була незрозуміла — треба було готуватися до будь-якого розвитку подій. Я залишився, хлопців своїх відправив, і ми були готові у будь-який момент їхати також — машини стояли напоготові.

Було розуміння того, що ми вже так далеко зайшли, що зачистка Майдану нічого не дасть. Сам розвиток подій, психологічний настрій майданівців показував, що навіть якщо Майдан розженуть, це не буде кінцем — тоді почнеться вже інша історія.

Вадим ШКІЛЬНЯК, Вінниця

У Києві пішло побоїще. … За наш вінницький намет, за всю роботу, яка проходила на Майдані, відповідав Валерій Цокор. І ми ввечері 18-го приймаємо рішення, що залишаємо тут Цокора самого і всі оперативно вирушаємо в Київ.

У нас уже була координація з іншими містами України, переважно Західної. Ми розуміли, що все — у Вінниці вже робити нічого. Обласну раду один раз уже взяли, а через два тижні здали. Практично після подій з обласною радою ми вже з політиками жодних справ не мали — вони були бездіяльні. Вони собі тут домовляються, а в першу чергу треба узурпатора гнати, треба в Києві робити перемогу.

І десь із сьомої вечора з періодичністю півгодини відправлялись машини на Київ. Була поставлена задача — прорватися до траси Чоп — Київ. Тобто доїхати до Житомира. Пункт зустрічі — заправка «ОККО». Хто міг їхати далі сам, їхав відразу на Київ.

За Житомиром ми сформували колону. Вона налічувала більше 100 машин. Ми очолили цю колону і поїхали. У нас було три перешкоди по дорозі. Міліція намагалася… Ну, ви розумієте, коли їде 100 машин, їде реальна сила людей… То вони нам особливо не перешкоджали. Найдовше ми зупинялися на 15 хвилин, щоб прибрати з дороги лісовози.

Ми в’їхали у Київ дуже добре — там також ніхто не захотів нас зупиняти. І знаєте, з того періоду найбільше запам’яталося перше побачене на Майдані: люди там були вимучені, побиті. З нами приїхали медичні працівники. Тобто ми нормальну підтримку надали. І почалися найтяжчі дні…

Ольга МАЛІНОВСЬКА, Вінниця

Більшість вінничан перебували в такому ніби… дивилися цікаве кіно онлайн, «Майдан» називалося. Тобто одні підтримували, інші не підтримували, але більшість людей були байдужі. І от хтось із активістів каже: «Давайте перекривати вулиці. Коли люди побачать, що перекрито рух, то зрозуміють, що це все серйозно».

Я пам’ятаю, приїхала на Майдан, стоїть Сергій Михайлович Свитко і говорить, що йому подзвонили і сказали, що вже 70 вбитих і стільки-то поранених. Тобто я розумію, що ця інформація, можливо, була не зовсім достовірна, але таку передали. Ми ще телевізор не встигли подивитися, але спілкувалися по телефону з тими, хто був там, на київському Майдані. Це було жахливо. І тоді ми прийняли рішення, шо будемо перекривати перехрестя Театральна — Соборна.

Люди стали ходити з прапорами і скандували: «Вінниця, вставай!» Рух тролейбусів перекрили. З’їхалися ТТушники і стали пояснювати, що такого робити не можна. Ми всі перейшли на велику сцену, тому що людей вже стало набагато більше. Люди виходили — вже почули в новинах про смерті.

Апаратура без кінця ламалася, бо було прохолодно і волого. І десь ця апаратура бралася і привозилася, відвозилася в ремонт… Тобто з’явилися люди, які розбиралися в техніці. Ми один одного майже не знали. Тих, хто був у ці дні на Майдані у Вінниці, на сцені, я практично нікого не знала. Про імена один одного спитали, напевно, днів через три.

Тоді ми вирішили, що якщо наша влада місцева не зрозуміє і не буде звертатися до влади київської, ми перекриємо все місто. І на другий день ми перекрили, в принципі, всі мости. Проти нас вивели ТТушників, які мали розблокувати рух. Люди їм не дали. Відбулася невеличка заворушка, без особливої бійки, просто покричали один на одного. Скажімо так, психологічно відтиснули їх. В принципі ТТушники — це водії тролейбусів… Ну чого їм з нами битися? Вони такі самі люди, вони бачать, що… Їм сказали вийти, вони й вийшли. Тобто вони не були, скажімо, ідеологічно налаштовані з нами там якось сваритися.

Людей збиралося все більше. Тролейбуси стояли. До мене підходили під сцену, казали, що ми фашисти, що неможливо добратися на базар, що ми «швидкі» не пропускаємо, що ми там ще щось… Хоча ми «швидкі» пропускали, міліцію теж. До речі, тоді міліціянти переодяглися в штатське.

Блокування вінничанами центру міста. 19 лютого 2014 р. (фото О. Маліновської)

Юлія ЧЕПЮК, Житомир

…Увечері 19-го пізно виходжу знов знімати, що відбувається на Майдані в Житомирі. А у нас весь Майдан заповнений людьми. Такого раніше не було. Зібралося кілька тисяч, приїхали, певне, з усієї області, і я зрозуміла, що сьогодні візьмуть ОДА, бо раніше це не раз збиралися робити.

…Вийшло так, що частина цих людей рушила до управління МВС, частина залишилася. Ще якісь люди пішли до управління СБУ, найбільш радикальні. Їх зупиняли свої: «Хлопці, там будуть стріляти, в СБУ сказали — 100%, що будуть стріляти». Бо до того були події у Хмельницькому, коли жінку підстрелили. Бо це не та «контора»: у них там такі склади зброї й такі документи, що вони не дадуть взяти СБУ. Тому ті люди повернули на МВС.

Вже палало МВС, і одразу, паралельно, брали ОДА. Я бігала з бульвару до ОДА і назад. Пам’ятаю, було дуже страшно, коли… ми побачили, що зліва, з боку Бердичівської, біжать такі екіпіровані хлопці, і я не знаю, хто це біжить. Я стою, в мене стрім з планшетом. Думаю: вони ще до першого грудня валили всіх підряд, а журналістів ще й більше, то зараз, думаю, я як отримаю!.. […]

Я побачила, що вони, по суті, були з якимись штахетами. Тобто в них не було зброї, навіть, здається, дубинок не було. Вони пробігли і вилаштувалися перед входом до МВС. І тут хлопці пішли. А їх було набагато більше, мабуть, утричі більше, ніж міліціонерів. І почалося там…

Мітингувальники набігли й накинулися на міліціонерів… Їх реально били, знімали з них бронежилети… І я передаю планшет оператору і кажу: «Я піду — буду медсестрою». Розумію, що це неправильно, тому що у нас за весь наш протест, за весь цей час, за три місяці, жодної краплини крові не пролито, ніхто не постраждав. Були прекрасні стосунки з міліцією, і я розумію, що нам не можна допустити, щоб була кров, бо ми все це почали, на нас відповідальність.

Я підбігла до цих хлопців, кажу: «Роздягайтесь, беріть шоломи, беріть усе», — і виводжу звідти. Кілька міліціонерів опинилися в лікарні, але зрештою все більш-менш нормально закінчилося. Тобто нікого, дякувати Богу, не вбили, нікого сильно не покалічили. У Житомирі ми відбулися тільки тим, що спалили МВС. Але хай воно горить, те МВС, головне, що люди живі залишилися.

Події 19 лютого 2014 р. біля Управління МВС у Волинській області

Тарас ШНАЙДЕР, Івано-Франківськ

Був мітинг. Виступали Ростислав Микитюк, який був голосом Майдану, Василь Попович, інші. Друг Смерека закликав усіх іти на Сахарова, до приміщення УМВС.

Маса людей пішла, хлопчики з «Правого сектору» несли із собою шини. Коли ми підійшли, стали вимагати, щоб беркутівці, які охороняють, вийшли звідти, щоб ми могли туди зайти. Вони щось обіцяли, казали, що виходять, довго тягнули час. «Вже ось-ось виходять» — дали команду дати дорогу. Люди розступилися, а вони не виходять.

Тоді знову почалися з ними переговори. Людей усе більше туди сходилося. І коли кілька разів вони сказали, що зараз будуть виходити, і не вийшли, я зрозумів, що треба діяти рішуче. Підійшов до Василя Абрамова, який був одним із лідерів того протесту, і кажу: «Василю, співаємо Гімн, заходимо».

Смерека дав команду, ми стали, зупинилися і почали співати Гімн. Емоційне напруження так зросло, що вже стало зрозуміло: навіть якщо звідти почнуть стріляти, то люди підуть на кулі. Це емоційне напруження відчули і міліціонери — буквально на останніх словах Гімну, коли люди готові були йти на штурм, відчинилися двері, й беркутівці почали виходити. Їм дали дорогу, і вони пішли.

Самооборона, «Правий сектор» зайшли в приміщення. Начальник УМВС написав заяву про відставку. Протестувальники взяли під контроль будівлю УМВС і потім підійшли до будівлі СБУ.

У будівлі СБУ крім чергового нібито нікого не було. Хоча за інформацією, яку мали протестувальники, там переховувався Чуднов, голова облдержадміністрації. Бо всі знають, що на випадок масових заворушень, воєнних дій чи ще якихось нестандартних ситуацій у будівлі СБУ є приміщення, в якому перебуває голова ОДА.

Він там, імовірно, і перебував і, по суті, керував звідти областю. Тобто працівники апарату ОДА ходили на роботу в облдержадміністрацію, яку ми контролювали, а Чуднов, напевно, сидів десь у кімнаті в СБУ і міг давати вказівки. До нього певні люди, мабуть, ходили на доповідь тощо. Тобто керівництво областю він повністю зберігав.

Тому протестувальники розуміли, що доки не буде взята під контроль будівля СБУ, доти накази Януковича будуть передаватися Чуднову, а він передаватиме їх іншим. Тоді люди почали вимагати, щоб відкрили будівлю СБУ. Там ніхто не відгукувався, люди підходили, шарпали двері, молоді пацанчики почали кидати бруківку у вікна…

Для мене (я 1964 року народження) за радянських часів КДБ був монстром і чимось таким, що я б не насмілився щось подібне зробити. Тоді КДБ був усюдисущим і таким могутнім, що про це навіть важко було думати. Але коли я побачив, що хлоп’ята 15-16 років спокійно (вони виросли за незалежної України і страху перед якимось КДБ чи СБУ уже не мали) бруківку добували і кидали…

Я мав при собі рукавиці робочі. Бачу — дівчата нігтями рвуть бруківку, то почав її віддирати і подавати. Передавали каміння по ланцюжку і так закидали приміщення. Потім якісь бокові двері вибили. Потім ЗІЛом протестувальники приїхали. ЗІЛ був старенький. Канатом двері прив’язали і смикнули…

Штурм Управління СБУ в Івано-Франківську. (фото zbruc.eu)

Олексій ЦОКАЛОВ, Кропивницький

Вранці 20-го на столичному Майдані ми відстояли і сіли в авто. Віктор Чміленко говорив по телефону з дружиною — наші зазвичай обдзвонювали своїх уранці: «Як ви там, живі?» І Віктор каже: «Людо, повінь настає, уже все». А воно було знакове, бо в 3-й годині ночі зі Львова приїхали автобуси, вже підкріплення прийшло, інші почали приїжджати, адміністрації по областях захоплювати… Ми бачили, що воно набирає потужності.

І Люді Віктор говорив, що, можливо, ми на вечір додому приїдемо, переодягнемося, помиємося, а тоді знову назад. Ми збиралися додому, бо бачили, що у силовиків уже потуги немає, коли запалили БТР — це був вирішальний момент. Хоча для мене він був водночас і трагічним.

Потім дзвінок, що Віктор пішов. А пішов як? Сказав: «Піду, чаю візьму чи що». А тоді зразу почали снайпери. І він не відповідає на дзвінки…

Олексій Цокалов та Віктор Чміленко, який був застрелений 20 лютого (фото nebesna.pravda.com.ua)

Вікторія НАРІЖНА, Дніпро

Коли почалися розстріли, стало відомо, що кількість загиблих зростає, і зрозуміло, що ми увійшли в ту фазу… що буде багато смертей. І це жахливо. Ми усвідомлювали, що треба щось робити, аби тут люди мали змогу пережити це, не залишалися сам на сам з екранами моніторів.

Ми оголосили на цілий день акцію «Траурний набат», під ОДА. Закликали приходити жінок у жалобі, приносити із собою барабани. І ми цілий день у ці барабани били. Мовчки. Ми відразу сказали, що не буде жодних промов. Просто набат по тих, хто загинув, і нагадування, що ми тут є, все бачимо і не змиримося із цим ніколи.

Три кордони молоденьких міліціянтів, які там стояли, 8 годин слухали наші барабани, вони відчули на собі всю силу народного гніву. Вони вже годинки за три почали з’їжджати з котушок від тих звуків. Але це було дуже ефективно, тому що дуже багато людей зібралося, і було видно, як це потрібно — бути разом, мати можливість говорити, викричатися, вибарабанити цей жах із себе.

Траурний набат біля Дніпропетровської ОДА (фото А. Мільчаковської)


У статті подано уривки спогадів, що увійшли до збірника «Майдан від першої особи. Регіональний вимір». Повністю збірник можна завантажити за посиланням.

 

За інформацією
Українського інституту
національної пам’яті

Comments are closed.

Інвестиційна карта Черкаського району