«…Ураховуючи важливу роль адвокатури в розбудові правової держави,
захисті конституційних прав і свобод громадян, велике громадське значення
цієї правозахисної інституції в Україні…»

(Указ Президента України
«Про День адвокатури»
від 2 грудня 2002 року
№ 1121/2002)

 

19 грудня українська юридична спільнота відзначає День адвокатури – свято тих, хто присвятив своє життя вивченню норм законів, захисту прав і свобод громадян, відстоюванню честі й доброго імені клієнтів перед Фемідою та усією громадськістю.


Формування модерної нації є складний, багатогранний та багатоетапний процес. Про поняття нації та причини їх виникнення багато писалося, пишеться і буде писатися. Існують різні, часто діаметрально протилежні, підходи, зрештою, як і з будь-яким іншим соціальним феноменом. Їх неможливо повністю і всесторонньо охарактеризувати в рамках однієї з суспільних наук, оскільки предметним полем конкретної галузі наукових знань є тільки окремий аспект соціального явища. Безумовною тенденцією розвитку соціальних знань є їх ускладнення та поглиблення, а отже, поява нових наукових напрямків на стику вже існуючих галузей науки. Це стосується і юриспруденції.

Позитивізм з його ототожненням права і закону сьогодні не може дати адекватні відповіді на виклики часу. Як слушно зауважив ще на початку минулого століття визначний український правник Богдан Кістяківський, «немає єдиних і однакових ідей свободи особи, правового устрою, конституційної держави, однакових для всіх народів і часів. Всі правові ідеї у свідомості кожного окремого народу отримують своєрідне забарвлення і свій власний відтінок». З огляду на зазначене поруч з історією держави і права та історією політичних і правових вчень об’єктивно виникає потреба в розвитку науки національної правової думки. Якщо предметом першої є реально існуючі державні утворення та їх законодавство, другої – вершинні явища теоретичного осмислення державно-право-вих явищ в духовному розвитку людства, то історія правової думки конкретного народу вивчає національне розуміння і бачення права та всіх інших, пов’язаних з ним, явищ.

Українська правова думка є складовою формування модерної української нації. Поява та усвідомлення чим раз ширшими верствами народу ідеї своєї правосуб’єктності, що включає осмислення правових механізмів покращення свого економічного становища, права на вільне використання рідної мови, розвиток національної науки, освіти та культури. Завершенням цього етапу розвитку правової думки є усвідомлення права на створення власної держави. Подальший процес передбачає розвиток ідеї, що є базовими для фор- мування і розвитку національної правової системи. Формування і розвиток сучасної держави, чи на основі абсолютистської монархії, як це було у Франції, чи на основі прогресивних ідей, без обтяження аристократично-монархічним минулим, як це було у США, відбувалося при визначальній участі та впливові адвокатів. Саме адвокатами була більшість лідерів Французької революції, авторів американської конституції, депутатів парламентів інших європейських країн, що приймаючи нові демократичні конституції, перетворювалися в сучасні демократичні держави. Така роль адвокатів у прогресивних державно-правових процесах обумовлена самою специфікою їхньої професії.

Станове суспільство з його поділом людей на різні, засадничо відмінні за своїм правовим статусом, групи, не потребує адвоката як людини добре обізнаної з правом, тобто нормами, що регулюють відносини між рівними сторонами. Знавцем таких норм, а отже суддею і представником сторін виступає представник вищої за статусом верстви (двоє селян, які йдуть до пана, щоб він розсудив їх спір – звичний сюжет народних казок, легенд та переказів) або представники свого стану (право на суд рівних, як базова складова привілейованого статусу). Тому закономірним є поява модерної адвокатури в європейських містах – цих первісних формах середовищ рівних за статусом людей. Бо право, в сучасному розумінні, базується на загальності, рівності та свободі. Його немає і не може бути у відносинах раба і рабовласника, феодала і залежного селянина. Хоч закон може закріплювати засадничо відмінний статус перших і других, більше того забезпечувати цей статус застосуванням примусу. Проте це не має нічого спільного з правом. Право потребує рівних в своєму статусі людей. Нація формується тільки тоді, коли є така спільнота рівних за своїм правовим статусом людей, які мають інтереси, відмінні від інших аналогічних спільнот.

Сучасне суспільство на відміну від всіх попередніх, що базувалися на праві сили, базується на силі права. І якщо попередні епохи уособлював воїн, будь то лицар, самурай чи козак, який міг захистити себе, свою родину, знедоленого чи пригнобленого силою меча чи шаблі, то сучасну епоху мав би уособлювати адвокат, який захищає знанням права. Саме тому адвокати завжди і скрізь були зацікавлені в прогресивних суспільних змінах. Вплив адвоката на громадську думку, значимість адвокатської професії в суспільстві може бути критерієм верховенства права в конкретному суспільстві. Важлива роль, що її адвокати відіграли у розвитку української правової думки, є наочним підтвердженням того, що процес формування української нації відбувався в формах, подібних до тих, що мали місце й у інших європейських народів. Таке місце в модернізаційних процесах саме цього юридичного фаху обумовлене не якимись особливими чеснотами самих адвокатів, а специфікою професії.

Спадкова аристократія була зацікавлена в максимальному збереженні безправного становища селянства, оскільки воно забезпечувало дальше ведення екстенсивного сільськогосподарського виробництва. Підприємці, тобто власники заводів і фабрик, зацікавлені в максималізації своїх прибутків, були проти будь-якого законодавчого обмеження можливостей експлуатації найманих робітників. Для адвокатів повноправні селяни, робітники, наділені певними правами, були потенційними клієнтами, запорукою все- зростаючого попиту на їх послуги. Поширення юрисдикції загальних судів на все більше коло суспільних відносин робило адвокатуру невід’ємною складовою системи правосуддя. Добра обізнаність з чинним законодавством, вміння відстоювати правовим шляхом передбачені законом права і свободи, економічна незалежність, відсутність специфічних станових інтересів, все це робило адвоката провідником нових прогресивних ідей в суспільстві.

Українські адвокати починали відігравати визначальну роль у національно-політичному житті, а отже і в розвитку української правової думки починаючи з 80-х років ХІХ ст. на українських землях в складі Австро-Угорської імперії, і з першого десятиліття ХХ ст. – в складі Російської імперії. Цей часовий розрив обумовлений суттєвою відмінністю державно-правового устрою двох країн, а відповідно й роллю та значенням адвокатури в суспільстві. Якщо в першій конституція 1867 р. закріплювала правову рівність всіх громадян, то в другій аналогічні процеси розпочинаються тільки в 1905 р. Проте це жодним чином не применшує ролі і значення українських адвокатів з цієї частини українських земель, як в національному русі, так і в розвитку української правової думки. Показовим у цьому відношенні може бути і той факт, що саме харківський адвокат Микола Міхновський вперше, спираючись на історично-леґітимні засади, обґрунтував ідею державної самостійності України. І як не можливо уявити український політичний рух на західноукраїнських землях без Костя Левицького, Євгена Олесницького, Євгена Петрушевича та багатьох інших адвокатів, так само на українських землях, що перебували під владою Російської імперії, він розвивався завдяки Олександру Кониському, Іллі Шрагу, Опанасу Андрієвському, Миколі Дмитрієву та іншим українським адвокатам.

Саме зусиллями українських адвокатів та інших правників були створенні законодавчі системи УНР та ЗУНР, правова основа для Акту Злуки, які, при відсутності іноземної окупації цих держав, мали б перспективу подальшого успішного демократичного розвитку.

Тому вивчення історії адвокатури на українських землях, актуалізація її здобутків, повернення та популяризація імен визначних українських адвокатів є не тільки данина пам’яті попереднім поколінням, але й підґрунтя змін на краще в майбутньому української адвокатури.

 

За матеріалами статті
Андрусяка Т. Г. – кандидата юридичних наук,
доцента кафедри історії, теорії держави і права
Львівського національного університету ім. І. Франка